Він прокинувся занадто рано — навіть для себе. Синя година. Тиша, що тягнеться крізь шкіру. Момент, коли світ ще не вирішив, чи прокидатись. Він не чинив опору — встав, вийшов з ліжка і згорнувся на дивані, наче молитва, яку хтось прошепотів і забув.
Колись він думав, що це — турбота. Можливо, хропів. Можливо, крутився уві сні. Казав собі: це для неї.
Але в тому напівсвітлі спогад повернувся — ще давніший.
Літо. Він ще хлопчик. Ночував у батька. Прокинувся вранці — а тато спить скручений на дивані, голова хитається на бік, одна шкарпетка знята. У повітрі — запах кавової гущі і старої фарби. Він не питав. Але щось осіло в серці.
Насіння суму. Тріщина, втиснута в оббивку.
Коли роки потому стався розрив — він не здивувався. Просто кивнув — як той, хто позначає пункт у мовчазній анкеті.
Той спогад пустив коріння.
І з нього виросло повільне переконання: що саме батько — справжній митець. Той, хто може. А він — лише місяць, що кружляє навколо таланту, захоплений світлом, та не сміє назвати його своїм.
З музикою — так само. Він її любив. Відчував у кістках. Але не вірив, що належить їй. Він — той, хто плескає з-за куліс. Завжди поруч, ніколи на сцені.
Люди зупиняли його в кав’ярнях, питали, чи він не син рок-зірок. Казали, що має вигляд Джаггера. Або когось, хто колись відкривав концерт. Він носив ту харизму, як позичене пальто. Іскра без жару.
Він збудував вівтар з чужих імен. Художник. Музикант. Гуру.
Схилився так низько, що розчинився в підлозі. Але навіть тоді, в ім’я скромності, жив у хмарах — невагомий, неосяжний, загублений.
Йому хотілося землі. Хотілося відчути гравій під ногами.
Тому він знову й знову приходив до Shoal Creek. Слухав історію під історією. Про Оранжа і затонулі тунелі. Про вівтарі з корчів і зарослі сходи.
Забір води. Водорості. Подих старих вод.
Ці речі не вимагали досконалості. Лише присутності.
І тепер — день за днем — він прив’язував себе до реального. Дивився складному в очі. Називав себе таким, яким він є, не чекаючи дозволу.
Не геній. Не пророк. Просто людина з землею під нігтями і музикою в крові.
Не Мікеланджело. Але все ж — є.
А бути — достатньо.